Categories: МистецтвоПоезія

За живе: 8 зворушливих віршів про війну в Україні

Не секрет, що саме трагічні події надихають людей творити. Українці не стали винятком. Війна, що розгорнулася на сході нашої країни, сьогодні постає в картинах, книгах, поезії.

Український контент пропонує добірку віршів молодих українських поетів на тему війни в Україні. Нехай їх прізвища ще невідомі широкому загалу, однак ці вірші дійсно чіпляють за живе…

Невідомська Вікторія «Коли закінчиться війна…»

Коли закінчиться війна розжарена від бомб земля –

воскресне.

Ти знімеш з себе автомат, герою,

бронежилет і …

І не секрет для всіх тепер ти –

великий воїн і солдат…

Все знову буде добре, брат,

не буде більше рвати «Град»

над головою

і тільки хлопці,

що у ряд…
від куль, снарядів і гранат…

ніколи не прийдуть назад…

Живи, живи,

герой й солдат,

за всіх, хто не прийшов назад

з святих і вічних…

І та земля, що прийняла

до себе хлопців – тепер також

свята, свята – на всі століття і віка…

Все знову буде добре, брат,

не буде більше рвати «Град»

над головою

і тільки хлопці,

що у ряд…

від куль, снарядів і гранат…

ніколи не прийдуть назад…

А ти живи, живи,

герой і брат,

великий воїн і солдат –

за всіх, хто не прийшов назад

з війни, з безодні

живи, живи –

на цій землі – святій і рідній Україні…

Ірина Швед «Соняхи»

Сину, сину, спи, маленка квітко,

Сину, сину, сходить десь війна.

Сину, сину, підростаєш швидко.

Як боюсь сказати, що вона

Налетіла в нашу, сину, хату,

Заселилась у думках й ві сні.

Найстрашніше – втратити нам тата

Сину сину, соняхи цвітуть…

Сходить сонце, сходить кров’ю Схід.

Йдуть чужі синочки воювати,

І за них помолимось як слід…

На твоїх розумних, сину скронях,

Боязко цілунки залишу.

Ти іще маленький, мамин сонях

Я за тебе Господа прошу.

Діти сплять. І рвуться в ніч гармати.

Соняхи лягають у росу.

То зітхнула важко наніч мати,

Стерла сльози і думок грозу.

Й знову грози. Дощ вогнів і … гради.

Гради! Гради! Градом небозвід.

Сучі визволитель-колоради

Сіють сім’я пуль свинцевих лід.

І під гул тривожних гвинтокрилів

В соняхів дрібненьких німота.

І кричать у небо що є сили

У Луганську визрілі жита.

Сину-сину спи, маленка квітко,

Сину, сину, сходить десь війна…

Тетяна Власова «Я не кіборг – я вчитель історії…»

«Я не кіборг – я вчитель історії.

багато читав про війни.

Тут таких, як я, – тисяч сто.

І їм Дуже хочеться бути вільними».

«Я приїхав туди, де ціляться,

Хоч ніхто мене не просив.

Я не кіборг – я хлопець із Вінниці.

В мене скоро народиться син».

«Кажуть, кожен тут буде, і був, і є,

Хоч соромляться – всі герої.

Я ж не кіборг – удома я був водієм

І ніколи не чистив зброю».

«Ми за тих, хто далеко десь там, внизу

Божеволіє від напруги.

Я не кіборг – я плачу, коли несу

Покалічене тіло друга».

Що нам культи осіб і чужих богів?

Вся країна із дня у день

Щиро молиться не за кіборгів –

За звичайних своїх людей.

Юрко Ґудзь «Ластівка зводить гніздо…»

Ластівка зводить гніздо,

носить з урочища глину.

Дім свій я довго ліпив,

завтра надовго покину.

Ластівки глину беруть

з рову, де нас постріляли.

Наші серця вам на гнізда підуть…

Ночі ще теплі. Роси вже впали.

З неба, землі і води,

з кров’ю, сльозами і потом

ліпим гніздо і вертаєм сюди

наші болючі, забуті сліди,

наші тіла, перемотані дротом.

Скоро холодна зима

Губи зведе німотою…

Смерті на світі нема –

Я повернусь за тобою.

Олексій Розумов «Не питайте мене, що я бачив щодня на війні…»

Не питайте мене, що я бачив щодня на війні.

Я мовчатиму довго — так, мовби й нічого не бачив.

Тільки друзі загиблі турбують мене уві сні

Та ніяк не залишать. Я злий — я за ними не плачу.

Краще в мене спитай, скільки бачив від Господа див,

Ніж про обстріли “Градів”, розруху й підірвані танки…

Я за ціле життя стільки заходів не проводив,

Скільки тут я зустрів дивовижних рожевих світанків.

Як багато зірок на Донбасі! Та чорт забирай,

Більше я не люблю роздивлятися небо прошите.

Якщо бачу я зірку, злітаючу за небокрай,

Тільки й хочу, що впасти та вуха руками закрити.

Я кидаю ножа. Я стріляю, що твій Робін Гуд.

Я люблю Батьківщину, дітей своїх, батька і мати.

Та боронь мене, Боже, зустріти ворожих паскуд…

Я втомився, мій Боже. Я більше не хочу вбивати.

Захисти їх від мене, від гніву мого за братів.

Поверни тій російській матусі здорового сина.

Я благаю, мій Боже! Я крові його не хотів —

Тільки чОго не зробиш за волю і за Україну…

Людмила Лєгостаєва «Писала калина листи з України…»

Писала калина листи з України

До білих російських беріз,

І падали крупні червоні краплини

Чи крові її, чи то сліз.

Писала вона: «Заберіть своїх хлопців,

Що в гості незвано прийшли,

Навіщо в чужій вони гинуть сторонці?

Бої тут тривають страшні.

Вам брешуть нахабно, що хлопці «блукають»,

Їх кинули в жерло війни..

Війна – не навчання…тут дійсно вбивають,

Це ж ваші брати і сини.

Навчать їх стріляти в людей із гармати,

Підступний віддавши наказ.

Чи варто для цього синів в світ пускати,

Щоб тут зупинився їх час?

Ви ж хлопцям хрести одягали на шию,

Вони ж тепер цілять в людей

Із ними одної і мови, і віри

Заради химерних ідей.

Вже дехто ніколи додому не верне,

Рясніють поля від могил,

Живі ж – то каліки , їх доля химерна,

Птахи, що позбавлені крил.»

Писала калина листи, й розсилала

Зі зграями чорних круків…

Навколо ж калини горіло й палало,

І попіл на землю летів.

Хоч постріли «Градів» лякали калину

Й пожежі змикались в кільце,

Писала, кричала вона до загину

Й була таки справжнім борцем…

Поламані ребра, посічені скроні,

Пошкоджені всі гілочки,

І падали краплі червоно-солоні,

Горіли мов церкві свічки.

Бо вся ця земля не росою вмивалась,

А кров’ю людською без меж,

Не сонечком ніжно вона зігрівалась,

А попелом після пожеж….

Писала калина листи з України

У різні куточки землі:

«Не спіть, поможіть. Нам стріляють у спини

І знищити хочуть в Кремлі…»

З війною і втратами важко змиритись,

Народ взяв цей хрест і поніс…

І нам до землі тій калині б вклонитись,

За кожен написаний лист,

За щирість її, не підкуплену совість,

Що навіть в вогні не згорить…

І хай ще в країні беріз спить свідомість,

Та скоро весь гай зашумить!

Борис Гуменюк «Заповіт»

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.

Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.

Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.

Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.

Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.

Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.

Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.

Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.

Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.

Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!

(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)

Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)

Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.

Невідомська Вікторія «Нам невідомі всіх їх імена…»

Нам невідомі всіх їх імена,

Хто їх чекає, хто за ними плаче,

Де їхній дім, як їм болить війна,

Яке в них серце – щире чи терпляче.

Як страшно їм, коли усе горить,

Коли руїни, смерть перед очима,

І як в бою важлива кожна мить,

Які в них білі крила за плечима.

Нам невідомі мрії й здобуття,

Всі їхні рани, всі слова прощання,

Вони – солдати, що кладуть життя,