Голодомор в Україні та його реальні історії

Голодомор, що панував в Україні у 1932-1933 роках назавжди залишиться раною в народній памяті… З того часу минуло менше століття, однак здається, що між сучасною та минулою реальністю – ціла прірва.

Український контент зібрав реальні свідчення очевидців голоду аби нагадати що відбувалося у ті часи в Україні. Нагадати, що подібне горе небувалого масштабу не має права на забуття. Пам’ятаємо…

Буженик Ганна Олександрівна

1927 року народження, с. Деренковець, Корсунь-Шевченківський район, Черкаська область

Батько у лісі був лісником і його записали у комезами, щоб ішов до людей і трусив із горшків зерно, яке було сховано і здавали в колгоспну коморю. Батько тікав на ліс бо не хотів іти до людей грабить, вони приїхали дуже рано і захватили батька і поїхали до людей по хатах трусить зерно. Зайшли до одного чоловіка до хати і заставляли мого батька витрушувати зерно з горшків у мішки. Мій батько не хотів і сказав: «Я на голодну смерть кидать тих дітей не буду», а з печі виглядало 4 дітей. Батько повернувся до ікон перехрестився і каже: «На голодну смерть кидать їх не буду». І його відправили додому. А на другий день батька прийшли і забрали. Написали на батька 116 пудів хліба що не стягнув із людей.

Тричі його судили в Корсуні і дали 3 роки тюремного заключення. Коли забирали батька, то він переказав жінці, щоб привела до нього дітей, бо він знав, що його засудять. Коли ми йшли до батька у сільраду то на дорозі лежав пухлий чоловік і волав: «Дайте мені їсточки трохи». Коли засудили батька то вислали його в город Читу. Але батько сидів 2 роки і 7 місяців, потім відпустили додому. Мій батько робив у лісі лісником і там ми присівали хліб і ховали його в ями, щоб не забрали. Був такий чоловік Кобилка, який їздив по хатах збирав мертвих людей і возив на кладовище, скидав у яму. Коли ще людина була жива, ще не дойшла, він її тягнув за одяг і казав: “Мені за тебе дадуть хліба”.


Міцук Надія Єфиміївна

1924 року народження, смт Мрин, Носівський район, Чернігівська область

Голод був страшний, в 33-му році вже весною стали собирать. Там була гнила картопля.  Рослинки рости стали – нарвемо оце клівер. Домішували до муки, ну щоб такий хліб спекти. Цю муку використовували так аби зліпить якусь ліпьошку. І пекли вже її на сковородках і їли. Дак стали пухнуть от кліверу, дак тоді той клівер, да до листу, особливо з липи, рвали да перетирали да сушили. Дерева напівголі були, бо люди пооб’їдали.

Добровільно мало йшли в колгосп, ну були такі, шо йшли добровільно, а багато таких, що не хотіли йти, от палили їх. Сараї палили і то, значить, мстили і вообще таке страшне життя було. Особливо в 33 році, люди даже по дорогах валялися. Ідем в школу, під тином лежали два человека, рядами воші лазять і вони вже пухлі. Ішли в школу, дивилися, а йшли назад, то їх вже не було, підібрали полуживими і закопали. Говорили десь за два кілометри, там якби мати дитя з’їла. Ну тоді ж говорили — Каганович приїхав і організував цей Голодомор і викачку оцю продуктів від селян. Не голодували родичі голови сільради. Компанець у нас був, Василь Йолович. Дак його родичі так жили, так, видно, не нуждалися. А так всі голодували, це у нас на кутку його родичі жили, вони закрито це все використали, ну, видно, шо людина не нуждається.


Ірмоленко Зінаїда Іванівна

1925 року народження, с. Покровське, Троїцький район, Луганська область

Хотіли Україну подушити. Такий був страшний 33-й рік. Люди падали на ходу. От підійдуть до хатини, бідні. А зерно у них повигрібали. Які вони куркулі: своя земля, своя робота, свій кінь, а уряд дав вказівку повигрібати. Вони з голодовки, хто виїхав, хто сховався, хто міг врятувався, хто в землю закопав — все було. Але все зробила влада.


Сухомлин Марія Оксентіївна

1922 року народження, с. Людвинівка, Макарівський район, Київська область

У 1933 році вмерли мої мати, батько, сестра, три братики, то всіх окремо ховали. Останній братик вмер, так вивезли, кинули як буряк до ями. У кожному будинку багато людей вмерли. У нашій хаті сім душ вмерло. Я одна залишилася. То ж їла і жива залишилася, Бог мене залишив. Ой, аби не дочекались були! У нас в селі залишилися три дівчинки і два хлопці з дітей. Сильно народ гинув.


Павленко Катерина Степанівна,

1920 року народження, с. Чистоводівка, Ізюмський район, Харківська область

Було в нашій сім’ї 5 дівчаток і 2 хлопці. Хліба мали небагато, але і той батько приховав у хліві на посів. А тут почали ходити по хатах бригади. Дійшла і до нас черга. Бригадири завалилися в хату і сказали батькові: «Є хліб захований — то признавайся, бо коли знайдемо, заберемо весь до зернини». Сім’я велика, ми всі плачемо, просимо. Батько відповідає: «Є трохи ячменю на посів». Коли батько показав, де в хліві яма і там трохи ячменю, а на горищі трохи пшениці, то вони забрали все і горище віником замели. Зачався голод. Ходили де в який гай, якісь ягоди шукали, а людей то більше, ніж ягід. Нічого не було. Траву і ту всю зірвали, що тут говорити, люди щодня вмирали. А у нас то сім’я велика. І зачали розходитися. Старшу сестру забрали родичі на шахту. Маленьку сестричку Варю віднесла мама і покинула біля дитячого будинку в місті Ізюм. Потім і мене відвезли до сестри до Донбасу. Сестра Параска вмерла в хаті, а Дмитро, 1912 року народження, пішов з хати кудись, що і досі не знаю, де він. А мати і батько вмерли вдома з голоду.


Ткаченко Галина Іванівна

1925 року народження, с. Ровеньки, П’ятихатський район, Дніпропетровська область

Нашу сім’ю скотомогильник рятував. Коли поздихає який кінь в колгоспі з голоду, батько примітять, коли відвезуть, а вночі до ями з братами підкрадуться, відрубають стегно з кінського трупа і несуть додому. Мама потім днів 2-3 вимочувала у воді, аби воно не пахло, а тоді вже їжу варили та й їли. Але і конина не рятувала: першими вмерли з цього страшного голоду наймолодші сестрички: Ганна, Люба і Ната, потім брат Михайло, а потім мама. В живих залишилися лише ми: старший брат Петро, батько і я. Батька стали заганяти в колгосп, змушували, аби він йшов в комісію відбирати останній хліб у людей. Він не хотів іти. Тоді його заарештували і посадили в сарай. Там його водянка і скосила. Залишилися ми з братом удвох. Ми б теж, напевно, вмерли, але нас забрали в дитячий будинок.


Мовчан Наталія Силівна

с. Чапаєвка, Монастирищенський район, Черкаська область

Я вижила зі своєю матір’ю за рахунок того, що ходила у Сарне на радгосп садити висадки. Я брала маленькі буряки, обв’язувала навколо шиї хустинкою і так приносила додому. Вдома варили кашу і суп із буряків. На роботу йшли рано і намагалися іти гуртом. В чужому селі могли серед білого дня зловити і зарізати, щоб з’їсти. Коли закінчили садити буряки (буряки зберігалися зимою в ямах, викопаних на полі) на другий день біля пустих траншей лежало більше сотні людей з окружних сіл, які прийшли за буряками. Наївшись молодих пагонів, вони на місці помирали. Нас заставили вкинути в ями мертві тіла і навіть ті, які ще дихали, і загорнути ці траншеї. На селі після заходу сонця люди боялися виходити на вулицю, а дітей навіть вдень боялися випускати.

У моєї матері померла дочка, зять, двоє дітей, а вона не могла нічим їм допомогти!

Підпишись на УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕНТ тут:
Facebook
Twitter
Instagram
2017-11-25T09:41:43+02:00 27 Листопада, 2015|Історія, Новини, Ретро|Коментарі Вимкнено до Голодомор в Україні та його реальні історії