Поезія катастрофи. Найзворушливіші вірші про Чорнобиль

Чорнобильська катастрофа лишила слід не лише в життях, а й в серцях українців. Найбільша техногенна катастрофа, що відбулась на території України, знайшла своє місце і в літературі.

Український контент пропонує добірку найзворушливіших поезій українських авторів, що порушують тему Чорнобиля і чіпляють за живе…

Малиновий дзвін, Анна Багряна

уривок

Ви чули, як плаче спустошена Прип’ять,
За скоєний гріх розіп’ята живцем,
Прип’ята до неба, щоб вічності випить,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?
Регочуть іони малиновим дзвоном,
Вбиваючи блиск нерозкритих очей,
Ридає вночі божевільна мадонна,
Приймаючи з лона холодних дітей
В бездонність ночей.
І тихо ступає життя у полин,
І лине Чорнобильський дзвін.300px-Четвертий_реактор_ЧАЕС_1986


Вічна материнська елегія, Іван Драч

Назустріч Учні Сина.
Під руки – та в кабіну.
Знов дивна ця людина!
– Мене пізнав, Сину?

– Чого тікаєш, Мамо?
Тож мусимо ловити,
І скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!

Тебе візьму я в Город
До внуків помирати.
Сказала йому гордо:
– Я – невмируща мати!
Дивилися солдати,
Як плачуть генерали,
І знов стара до хати
Чимдуж чимчикувала.

Де бусол і криниця,
Де кіт її й корова
І де усе, що сниться
Без слова, лихослова.

Пройшла усі сторожі,
Минула всі обвали.
Палали її рожі,
Як півні – генерали.

Було все мов на лезі,
Якому все стинали,
І квітку прямо в цезій
Поцілувала Мати.

Все плакало на сонці,
Не хтіло помирати,
І квітку прямо в стронцій
Поцілувала Мати.fullsize (2)


Весна 1986, Ганна Чубач

Можливо, я колись прощу,
Але забути це не вдасться;
Біда забрала в мене щастя
Радіти теплому дощу.
Можливо, я колись втомлюсь,
Але забути – не забуду:
Бездомний пес по місту блудить,
І я , як всі, його боюсь.
І двір наш зовсім опустів.
Дітей із Києва вивозять.
У матерів – болючі сльози,
І їм не треба втішних слів.
Можливо, я колись навчусь
Міняти гнів на тиху милість.
А нині прошу: ваша гнилість,
Зійдіть з дороги, бо зірвусь!
Не можу більше біль таїть,
Не тішусь ранньою весною.
Мій світ, як хмара над Десною:
Як зупинилась, так стоїть.
Посеред мирних, добрих днів
Така печаль! Така пекучість!
Не «жить», не «буть», а «брати участь» –
Хтось зручно вигадать зумів.
І замість правди напівправда,
Вриває ниточку добра.
І воду п’ємо із Дніпра,
Яку ніхто вже пить не радить.
І бджоли з вуликів летять
На цвіт чорнобильського саду.fullsize (1)


 Листок, Дмитро Павличко

Не з Левіта нових полотен,
А з під чорнильних долин
Мені назустріч явір злотне
Іде, як грізний паладин.

Іде. Нема при ньому зброї,
Та я тремчу. Я знаю все.
Йде, мов солдат з передової,
Що руку в рукаві несе,

Свою одірвану лівицю,
Вже неживу, та ще в сукні…
Йде навпрошки через пшеницю,
Щось хоче мовити мені.

Він листя кидає шалене,
А кров із рукава – дзюрком.
Кричу я: – Не підходь до мене,
Бо вб’єш мене одним листком!

Не винен я, що все те сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!

Він шепче: – Винен! – і поволі
Проходить в скорбності німій.
І спалює мене на полі
Улюблений листочок мій.content_full


Переселенцям, Галина Каранда

Ти тільки уяви:

Ось ти живеш, працюєш,

І любиш дім, що сам побудував.

Садок плекаєш,

Внуків вже плануєш.

Сяких-таких хоч статків, та надбав.

І раптом – грім.

Серед ясного неба.

Збирайся швидко, й забирайся геть!

Це тимчасово…

Ні, речей не треба.

Без паніки.

Це ще не зовсім смерть…

І ти пішов.

Не зачинивши двері.

Бо у печі ще не допікся хліб.

Скрипить на вітрі хвіртка…

Як химера…

І десь сховався з переляку кіт.

Забилася

У розпачі дружина,

Дочка вагітна посивіла враз.

У лоні ще

Отруєна дитина.

А в Києві парад із пишних фраз.

Сюди ти

Не повернешся ніколи.

Роз’їхалися друзі хто куди.

Хворіє внучка.

А старі ікони,

Й скрипуча хвіртка

знов приходять в сни.

Немає

Чорно-білих фотографій.

Потрюхли спогади, – сьогоднішнім живи.

Убито клин

Посеред біографій…

Ти тільки уяви.

Ти просто уяви.content_full (1)


О, повернись…, Ольга Пахльовська

О, повернись, якою Ти була

Сто літ тому, і тисячу, і вчора!

…отруйні ріки вбрід перебрела

І княжі тіні похилили чола.

Ти — Русь. Ти давня. Київська, ще та,

Чий меч святили у соборах Лаври,

І на рельєфах древнього щита

Світився горем профіль Ярославни!

Був вітер — сторож всіх твоїх границь,

Був теплим дух великих медозборів,

І темним — пурпур княжих багряниць,

І світлими хрести Твоїх соборів!

Невже ж до нас Твій голос не озветься,

Коли нащадки ходять по гробах?!

На тій землі, де зводили фортеці,

Тепер стоїть бетонний саркофаг.

Уламки смерті робот підмітає.

І квітки вже жахається бджола.

Спитай в Дніпра — чи він ще пам’ятає

Тебе таку, якою ти була?

О, як за все, що зроблено, простити?

В яких віках засне оця біда?

…Приходив князь. Хотів киян хрестити.

Але була вже мертвою вода.content_full (2)


Страшний калейдоскоп, Ліна Костенко

Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель.
Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Десь вибух.

Десь вулкан.
Руйновище.
Заглада.
Хтось цілиться.
Хтось впав.
Хтось просить:
«Не стріляй!»
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета.
Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!fullsize

Підпишись на УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕНТ тут:
2016-04-26T13:19:39+03:00 Квітень 26th, 2016|Історія, Думки, Література, Новини|Коментарі Вимкнено до Поезія катастрофи. Найзворушливіші вірші про Чорнобиль